Ще перед пологами доктор Маноп, захоплено хитаючи головою, запевняв, що дитина буде великим. Однак син народився зі стандартними, на мій погляд, параметрами: вага - 3556 гр, зріст - 52 сантиметри. Хоча пізніше, коли нас, всіх породіль, запрошували в дитяче відділення на майстер-клас (нам показували, як правильно мити малюка, чистити йому носик, вушка), я зрозуміла, що мав на увазі доктор Маноп. У порівнянні з тайськими малюками, наш, звичайно, виглядав справжнім богатирем.
Але коли його принесли мені в палату - уже через пару годин після пологів (вимитого, одягненого в блакитну маєчку), - він здався мені зовсім крихіткою. Його не те щоб брати на руки, навіть торкатися було страшно. Добре, допомогли нянечки. Вони доклали дитини до грудей (хоча молока ще не було), дали мені і чоловікові поспілкуватися з ним приблизно годину, а потім забрали в дитяче відділення.
Насправді в тайських госпіталях немає ніяких правил з приводу того, де повинен знаходитися дитина після народження. Якщо є бажання, можна перебувати разом з малюком цілодобово. Треба тільки натиснути на кнопочку біля ліжка і сказати про це медсестрам і нянечкам. Але я-то ще не знала місцевих порядків. Тому коли нянечка забрала дитину, я не особливо переживала. Адже і з моєю донькою багато років тому було так само: кілька разів на день її приносили на годування, а потім відразу ж забирали.
Залишившись на самоті, я тут же відкрила привезений чоловіком ноутбук (у всіх палатах є wi-fi), і - на мене моментально обрушилася ціла лавина поздоровлень. Я спілкувалася з усім світом, відчуваючи себе найщасливішою, поки через сотні дзвінків і повідомлень одночасно до мене не пробилася моя подруга. Дізнавшись, що дитина не зі мною, вона закричала так, що чутно було, напевно, навіть в коридорі: «Терміново вимагай сина назад, щоб не сталося непоправне!»
Продовження ...
Попередню історію Ольги читайте тут, а з чого все починалося - тут.